Осінній Дрогобич : приємна зустріч, яку не хочеться повторювати

Осінній ранок може стати не таким холодним, якщо попереду у тебе запланована прогулянка новим містом. Ми вирішили проігнорувати невтішні прогнози погоди і на початку жовтня відправилися на південь Львівської області.

До Дрогобича ми доїхали трьома електричками. Нас зустріла симпатична, але похмура сіра будівля вокзалу.  Вдягнувшись тепліше,  ми вирушили на пошуки чогось цікавішого.

Прогнози не справдилися  - майже цілий день нам пощастило гуляти вулицями, залитими теплим осіннім Сонцем.

Ратуша м. Дрогобич


Collapse )

Один день у Києві

Наш поїзд прибуває в Київ о шостій ранку. Дуже хочеться спати, але думка про вільний літній день в столиці бадьорить краще за нашатир.

На Вокзальній площі нас зустрічає натовп людей, що, наче пінгвіни, переминаються з ноги на ногу біля закритих дверей метрополітену. Ми не чекаємо громадського транспорту - йдемо пішки. Коли ще у нас з’явиться можливість неквапливо подивитися ранкову столицю?



Collapse )

Місто Сонця Генічеськ

Плацкартний вагон поїзда Київ – Генічеськ нагадує розпечену сауну. Пасажири один за одним замикаються в туалеті, аби освіжити голову водою і постояти над єдиним відкритим вікном.

Розклад руху передбачає пересування півднем країни в час, коли Сонце палить просто нестерпно. Принаймні, цього разу обходиться без запізнень. О першій годині поїзд, нарешті, дістається Генічеська.



Collapse )

Колодяжне – селище, де зароджувалося українське фентезі

Мої стосунки з українською літературою ще за шкільних часів носять дуже не простий характер. Тільки два твори вітчизняних авторів мені свого часу припали до душі – «Сад Гетсиманський» Івана Багряного та «Місто» Валер'яна Підмогильного.

Леся Українка ніколи не була в списку моїх улюблених авторів. Але її «Лісова пісня» знаходиться в числі небагатьох творів шкільної програми, які я свого часу прочитав повністю. П’єса зацікавила насамперед екзотичною назвою жанру драма-феєрія.

Чи міг я тоді припустити, що загадкова Волинь з фантастичних опусів письменниці стане моєю другою малою Батьківщиною? Звичайно, ні.

Але це сталося. Я продовжую відкривати фантастичний край лісів, озер і річок. Цього разу з’явилася можливість приїхати в Колодяжне – селище, де Леся Українка провела свої дитячі роки. Місце, де зароджувалося (але, нажаль, поки так і не народилося) справжнє українське фентезі.



Collapse )

Селище Голоби – несподіване відкриття під Ковелем

Коли відкриваєш новий для себе регіон, подібні маленькі селища просто не помічаєш. Можна проїхати повз умовні Голоби десятки разів і не побачити нічого цікавого. Всією увагою оволодівають великі туристичні міста і популярні пам’ятки з відомих путівників.

Але коли ти нарешті проставляєш умовні галочки навпроти побачених визнаних архітектурних чи природних цікавостей регіону,  перед тобою з’являються нові, менш відомі, але не менш привабливі для мандрівника місця. Саме таким для нас стало селище Голоби, яке розташоване біля траси, що веде з Ковеля до Луцька.



Collapse )

Джерело Святої Анни в Онишківцях: як місце випасу худоби повернуло собі статус святині

«Що ж ви гріховного зробили, що в таку спеку добираєтеся до джерела Святої Анни пішки?» - з хитрою посмішкою питає водій буса.

Він підібрав нас на півшляху до селища Онишківці. Мабуть, на розпеченій Сонцем дорозі, двоє втомлених мандрівників виглядали зовсім жалюгідно. Ми збиралися подолати шлях з Кременця до села пішки, але можливість  швидко доїхати до джерела з прохолодною водою змусила переглянути плани і залізти в задушливий мікроавтобус.


Collapse )

Похід на Божу гору

Затишшя тривало не більше хвилини. Природа наче взяла короткий перепочинок, після чого обрушила на нас все, що мала в своєму арсеналі. Дощ, град, блискавки, вітер. Божа гора була вже зовсім поруч. Тому ми повільно, але впевнено продовжували свій шлях.



Collapse )

Кременець: місто творчої молоді, мандруючих романтиків та релігійних паломників

«Схоже, малювати нічний Кременець було поганою ідеєю», - промовив художник по мобільному, сидячі перед голим полотном.

«Ти знаєш, я відчуваю себе дурнем. Магазини зачинені, люди розійшлися по домівках. А я сиджу тут один посеред вулиці з фарбами. Я трохи розчар… Почекай, секунду».

Чоловік відклав мобільний і поправив окуляри: так, йому не здалося. Одна з ламп почала повільно блимати і нарешті загорілася. За нею спалахнули і інші. Серед темного нічного міста перед художником постала струнка і вишукана будівля Собору Преображення Господнього – колишнього костелу єзуїтів.

«Я пізніше наберу» - швидко вимовив художник і сховав мобільний у великий боковий карман старої пошарпаної куртки. Завмерши на мить, чоловік обережно взяв пензлик в руки. Повільними, але впевненими рухами він почав наносити фарбу на полотно.



Collapse )